отстойник души

можна сказати, що повівся на загальну тенденцію викладати свої короткі обзервації, то ж ділюся фразою з особистого альбому місяця. Більше дати не можу. "Im not afraid to be afraid" P.S. Особиста і глибока подяка Одрі

 

Скільки води витекло від того часу, коли ми дивились на світ знизу догори широко розплющеними від захвату очима. Цією водою можна було б залити горлянки всім спраглим світу. Ми викручували час по краплі і запивали його томатним соком, пили залпами і мішали в запаморочливі коктейлі, набирали в ванни і купилась голяка у ньому, роздарювали перехожим і обмінювали на здійснення своїх капризів. Ми черпаємо його пригоршнями, забиваємо в сигарети, дістаємо із заначок, беремо авансом і в кредит, оптом на все і в роздріб на потаємне. Ця універсальна валюта вічна, нізвідки не береться, але кажуть, безповоротно зникає, ми ніколи не питаємо відки вона у нас, але вона є, ... і поки її вдосталь. Нею, за відсутності грошей, набиті наші кишені та приватні матеріальні резерви, і як справжні хлопчики-мажори ми безбожно її марнуємо, викидаючи хвилини на вітер. Нами було вигадано безліч способів її гаяння від декадансово-естетичних до вульгарно-жлобських. Всі ці ходіння „вокруг да около”, водіння кози, душевні травми і рефлексії є просто неспроможністю поміняти цю валюту за вигідним курсом і наповнити її купівельною спроможністю. Час це не самоціль, він не є самодостатнім, „річчю в собі”, його хоч не хоч доводиться використовувати. Яким чином це вже інакше питання, при чому питання риторичне і відповіді не потребує. Колообіг час-емоції наповнюється лише інтенсивністю цих емоцій безвідносно до їх знаку. Напевно, коли кажуть „час втрачено” мається на увазі шкодування за втраченим курсом обміну часу на задоволення, а потім крах на біржі, „котировки” поповзли вниз, суцільний демпінг...ринок обвалився. Все, час минув для тебе. Тоді виставляєш на стіл запилючені трофеї, захоплені відгуки та рекомендації, похвальні грамоти і починаєш згадувати, коли кишені були набиті часом найвищої проби.

„Якби молодість знала, а старість могла”. Можливість повернути все назад, певно, найзаповітніша мрія, але простіше яблуньки на Марсі висадити, ніж примусити годинник піти назад. Тільки вперед, галопом, підтупцем, кроком - пофіг, але вектор руху тільки один. В місце звідки ми родом, нам вже не пробратись повністю, хоча... там нам ще раді. Можливо ми так прагнемо кохатись, а зрештою і закохуватись, бо більш за все хочемо повернутись туди звідки вийшли, повернути час назад, у вологу слизьку темряву і почати все спочатку.

Час витікає крізь пальці, щоразу змінюючи форму, набуваючи нових обрисів, розбігається на всі боки, його нікому не вистачає, але він лежить під ногами, його носить вітер, ним бавляться діти. Все, що нас оточує, це матеріальне втілення часу, всі ці будинки і вулиці, їжа і питво, гаджети і одяг, все зіткане з часу, ми живемо в ньому і живем за його правилом. Ми хронометри, пристрої для відліку його плинності і можливості самоусвідомлювання. Але без нас часу не буде для кого текти, поки немає годинника відсутній час, і тому ми потрібні йому навіть більше ніж він нам. Коли помре останній годинник, час розгублено зупиниться. А поки... час біжить, піниться, витікає крізь пальці, щоразу змінюючи форму, набуваючи нових обрисів, розбігається на всі боки, він лежить під ногами, його носить вітер, ним бавляться діти... час минає

Унтертони є квінтесенцією штучності, мінору, теоретичних викладок і просто естетичної бздури. Унтертони в дослівному, в переносному – в якому сенсі було би краще? Дослівно з німецької – нижні тони, в переносному – читайте Шопенгауєра. В дослівному – використовуються як темброві додатки до основного звукоспектру, в переносному – самі є основою основ, бо це під їх музику ріжуть вени, висаджують мізки собі та іншим, і стрибають з балконів. Але унтертони з обертонами, як і мінор з мажором є „боротьбою і єдністю протилежностей”, що витворюють гармонію. Кляте правило інь/янь працює і тут, воно працює всюди, трясця цій світобудові.
Унтертони це ранковий скрегіт будильнику, що врізається в світанковий сон; це відсутність води, коли стоїш голий посеред ванни; це докори сумління, коли вже майже доведено до кінця багатоходову інтригу. Одним словом - звучить нижче запланової партії з іншою частотою душевних коливань. Але унтертони це і вечеря при свічках, коли вимкнули світло і ти сидів розгублений над раптово потемнілим монітором, це біганина по розпеченому асфальті босоніж, коли ламаються підбори, врешті-решт, це споживання тістечок замість бехеровки, коли доводиться провести вечір у залі для некурців. Одним словом це незапланованість, іронія карми у чистому вигляді, хоча треба визнати – частіше малоприємна іронія.
Унтертоном завжди є голос батьків, який вплітається глухим звуком, з двократно сповільненим за твій, ритмом в життєвий темп. Його чуєш повсюдно, незалежно від бажання до нього прислухатись, але без можливості його ігнорувати. Якщо ширше, то цей звук це сума всіх „мусиш”, „маєш”, „а шо люди подумають?”, якими ти оповитий як пуповиною все життя. Напрацювання цивілізації серти хотіли на твої композиторські здібності і тому задають тобі вивірений, усталений ритм існування. І ця басова партія настільки об’ємна, така тотальна, що, на думку цивілізації, це просто непорозуміння, чому вона досі акомпанемент, а не лейтмотив в черговій людській композиції. Цей різновид унтертону це данність, впарюється ще до народження мелодії і незалежно від неї, поза межами твого регістру, без можливості нехтування, не піддається переробці, а іноді навіть розумінню, з одвічним прагненням нав’язати себе і заполоноти собою весь об’єм звуку. Єдиний розумний варіант це змікшувати його з дитячою безпосередністю і підлітковим розгільдяйством, і в такому розрідженому стані вживати за призначенням лікаря під час затяжних нападів невмотивованої ейфорії.
Діалектика унтертону в тому, що в різні періоди одна і та ж річ могла бути як нижче, так і вище основного тону. Він змінний: те що було неприємним, стало бажаним; те, що раніше сприймалось як найвища цінність, зараз лишень один глухий звук; межі прекрасного і потворного, доброго і злого постійно змінюються в окремо взятій голові. Різниця мінору і мажору полягає у зміні настрою музиканта в конкретний момент, звук нижнього тону сам по собі нейтральний, унтертоном його робить кожна окрема мелодія

Другий день... І незалежно застілля чи весілля – все теж похмілля. Важка голова, погана пам’ять, сухість в слизових оболонках і паралізоване тіло нездатне долізти до найближчої колонки. Доводиться випирати заблудлих гостей, відперати весільну сукню, намагатись знайти обручку, яку ти зняв ще вчора, бо вона вже встигла натерти пальця. В головах повільно, але невпинно прояснюється, хоча куди поспішати - ще тільки другий день.
На старті маємо: двійко вчорашніх наречених, що вже втратили ореол цнотливої недоторканості після всіх цих привітань, потискань, цілувань; 15 тостерів-чайників; 3 мікрохвильовки; 5 постільних наборів і жодного двоспального ліжка. А ще з’явилось почуття набутого вчора імунодефіциту: ніби розбудили о сьомій ранку, не дали ні зібратись, ні вмитись, ні канапки в дорогу зробити, зате дали під жопу і відправили шукати цвіт папороті в лютому. При цьому починаю пригадувати, що це я сам себе і відправив його шукати. В пошуках важливий не результат, а сам процес – усвідомлення цього факту примушує здригнутись і зробити каву по міцніше.
В горі і в радості... до смерті... Дивно, ні в щасті, ні тим паче в горі ніхто мені не потрібен; воно так само швидше проходить, бо інтенсивніше. Те, що малось на увазі, це окрема річ, це душевний уроборос – все щастя, все горе ці двоє під вінцем створять собі своїми думками і руками, самі собі янголи і демони, самі себе розіпнуть і зцілять... може... самі... Але „до смерті”? До чиєї смерті? Хто при здоровому глузді буде на те погоджуватись, а якщо форс-мажор, а якщо то все підстроєно, пороблено, наврочено. Курвамама, а якже самота, розмірена плинність усвідомленої рефлексії на пробігаючий за вікном калейдоскоп подій-людей-вражень, а якже потурання СВОЇМ забаганкам, випестуваним як Галатея, як я без цього?
Від другого дня звикати до життя помноженого на два. Один на два буде два, проста аксіома набула раптом конкретного змісту. Це роздвоєння у дзеркалі, лише варто буде розібратись хто з нас буде віддзеркаленням іншого. Ще лише початок: нічого не видно, контури розмиті і постать нечітка, але кожне перехрестя буде наближати мене до себе крізь призму того другого. Приборкати того другого, зламати його волю, обдарувати ніжністю, добротою, ласкою і цим підкорити, зробити неспроможним на бунт, взяти всі дон-жони, роззброїти гвардію і спалити мости – якщо хочеш вижити і лишитись собою, інакшого виходу немає. Вогнем і мечем, ніжністю і пестощами.
Трохи лячно, занадто багато подій як на вчора, і забагато думок як на сьогодні. Певно, треба було розбавляти, виходячи з пропорції 70 на 30, не лише томатний сік з горілкою, але й думки з діями. Експеримент почався, всім стороннім вийти з лабораторії, гомункул робить перші кроки по колу, дослідники посміхаються і бажають довгих років безхмарного життя, любощів і діточок (ніби їм і так чогось не вистачає для повноти експерименту). Гомункул посміхається у відповідь, але краєм ока шукає двері, вікно чи принаймні який-небудь інакший вихід. Потенційна можливість виходу беззаперечна умова спокійного перебування у рівновазі, саме через це ми всі заручники броунівського руху всередині запаяної колби.
В кімнату відчиняються двері, з ранковим світлом до спальні вриваються запахи розчинної кави і алька-зетцеру, відгомін далекої автомобільної метушні і чітко окреслений жіночий силует. Схилена постать із заплющеними очима сидить на ліжку, на обличчі хворобливо-істерична посмішка, губи беззвучно читають мантру.
Йому стане легше, обов’язково стане... це все просто другий день

Ура, усьо получилось! Можна бігти, розкинувши руки до самого горизонту, і кричати хоч вже!!! Чим і займусь

Прочитав тут один заголовок "фотомодель погибла защищая свой Porsche". Достойно! Есть еще женщины в русских селеньях

                                               Маніфест офісного пролетаріату! 
Ми працівники офісів, держустанов та неприбуткових організацій твердо і на весь голос заявляємо про свої непорушні права, які беруть свій початок ще від Magna Harta та Декларації про права людини і громадянина. Наші свободолюбові предки добували їх кров’ю та потом (переважно чужою) і в цю тривожну годину ми не можемо стояти осторонь. Ми піднімаємось з офісних крісел, стільців та табуретів і гонорово кидаємо місячну платню в обличчя системі. Система хапає ротом повітря, зеленіє і конає в страшних «нравственных» муках. З кабінетів ми робимо те, чого вони заслуговують – стійла для великої рогатої скотини (вона ж худоба), корпоративну культуру з її фашистським дрес-кодом ми залишимо лише у виправних закладах та резерваціях для ретроградів від великого та середнього бізнесів, на старорежимних топ-менеджерів ми покладемо обов’язки мерчендайзерів та молодших спеціалістів-«счетоводов». Ми принесемо в цей сірий від скла і бетону світ свіжий яскраві фарби, алкоголь та маріхуану, Sauzu i Castrol, секс та рок&рол, бо цього всього ми були позбавлені довгі, виснажливі трудові дні та роки.
Ми покірно очкували на щомісячні подачки, принизливі премії в кінці року, відкату за закінчений проект та благали про пенсію. Збирали ці крихти для поїздки в благословенний Богом Єгипет чи Кисловодськ, вкладали їх у придбання омріяної Cherry та копили на костюм від Voronina. Але ці ганебні сторінки нашої трудової кар’єри в минулому! Ми честь, ум і совість будь-якого офісу беремо раду директорів за яйця і викидаємо на смітник історії. Ми самі тепер збори акціонерів та спостережна рада. Долой нетрудові доходи корпоративного менеджменту та диктатуру капіталу. Всю владу розгільдяям! 
                                                             Далі буде…..

Мушу нарешті висловити свою офіційну і принцопову незгоду з проявами побутового фашизму, які набули загрозливих форм,і стали останнім часу нормою життя для багатьох громадян. Опублікування Маніфесту з цього питання відкладається на потім з огляду на необхідність літературної корекції тексту і наповнення його змістом. А поки - лишень дві тези. Робоча субота - це втілення всесвітнього зла, імперіалістична загроза капіталізму з звірячим "оскалом" і перший предвісник апокаліпсису. Друга - робочий день з 8:00 це наруга над людською фізіологією з боку бездушних кіборгів та їх васалів. Долой изжилый строй, Подарим детство детям! Скажем Нет експлуатации трудящих масс! Ось наші лозунги. Rage against the Machine. Ось наша музика. Плевание в осатанелую харю начальства - ось наша радикальна позиція! На барикади, офісний пролетаріат!

Pro so’godennya. Take vragennya wo mojna zruwiti gori, abo wiu, ale za vidsutnosti v kievi gir I nayavnosti liwe svoei wii, dlubaus’ u nosi. Cej proces dovoli bezgluzdij, ale dosit’ tvor4ij, bo straweno 4uwautsya ruki, royatsya dumki i komari, vil’niwe dihaetsya nosom vrewti-rewt. Nu I malen’kij bonus – narewti mogu paliti I ne vid4uvati u roti prismak se4i. Haliluya. We odne, zdaetsya, peremig strahitlivogo ‘4ervya WinFile”. Gordij sobou, bojovim pobratimom NOD 32, ale cya suka zjerla WMP, Winamp, goru muziki I pornografii. Za vidsutnosti bil’w vagomih podij – dozvol’te vidklanyatis’

 Мистецький захід з промовистою назвою "Другий День народження української сучасної культури"(ну-ну) обіцяв "віршотанці у напівтемряві" Сергія Жадана і концерт "Мертвого півня".
Вистояли чергу, внесли символічні кошти "на розвиток української культуру"(як виявилось, це портал sumno.com так заганяється), і почалося:
Сірьожа на маленькій сцені посеред величезного холодного заводу був схожий на Вождя на броневику, і тішив глибиною думки:"Це не серце!Це силікон!".А виступ "поетів-двотисячників", як вони себе називають,пролив світло на назву заходу - ясла дитячого садку=)
Зате Півні відіграли потужний концерт, найкращий з київських, на моїй пам'яті: зіграли 3 нові композиції,одна з яких   добревідома "Гуцулка Ксенія" на роковий лад, Дегтяр(надія української кібернетики) кричала:"Місько,роздягайся!" , а накіряний Покальчук щось мичав зі сцени(ходять чутки, що Пако віз у такому стані всю команду на вокзал - я уважно дивлюсь новини=)

 Серед усіх великих західноукраїнських  міст Франківськ є найменш знаним для мене, і тому найбільш загадковим.Його можна весь обійти  весь за годину, а можна блукати між Коновальця та Чорновола півтори.Вдень— це Франик, забитий маршрутками навколо пішохідної зони, ледачими туристами в кафе „Бутерброди”, вар’ятами та гопніками біля музичного фонтану, польськими архітектурними формами типу „коробка” та незчісленими салонами краси та аптеками.А  вночі він поступається місцем Станіславову— асфальт розходиться і оголює бруківку, дикий виноград обвиває коробки та рекламні щити, „національносвідома молодь” рушає в „ Химеру”, а гопніки  повертаються з центру у свої малоосвітлені мікрорайони.Після одинадцятої місто вимирає, кожне підворіття ховає таємницю,а в цілковитій тиші чутно лише калатання власного серця.

Ця історія могла трапитися тільки в Станіславові і тільки тієї ночі.

Було дуже зимно як для травня, пара клубочилася  з рота і розсіювалася у світлі повного місяця.Перебування на свіжому повітрі не обіцяло нічого, крім застуди, лишалося тільки знайти квартиру по вулиці Коновальця  135, де спокусливо обіцяли гарячий глінтвейн в будь-який час доби.Здавалося б, це не так вже і складно,маючи карту або поспитавши у перехожих, але о другій ночі  не вдавалось втілити жоден з варіантів.   

Через півтори години блукання по Чорновола туди, назад і по прилеглим до неї вуличкам, вже без сигарет та натхнення я остаточно підписався у топографічному кретинізмі.Але метрів за 50 побачив тінь чоловіка, нарешті, місцевий — моїсей,не менше!І ось він рівняється зі мною.”Перепрошую, не підкажете, як пройти на вулицю Коновальця?”- питаю і завмираю в очікаванні.Він нервово поправляє рукою неслухняне волосся,  неможливо сплутати — Андрухович.”Дякую, пане Юрію, а відколи ви тут?”- я ж казав – моїсей.” Я завжди тут”, - підступно так посміхнувся і зник у темряві.Лишалось знайти МВД та пологовий будинок=)                  

20 лет - маленький строк
20 лет - я слушаю рок
слегка облысел и слегка занемог
немного оглох, но я слушаю рок

Новая волна - пошла она на...
Я рок-человек - что мне она
У нас не глубинка, у нас глубина
и никая волна не доходит до дна.

Хоча якщо чіплятись до слів, то вийде що слухаю я з років чотирьох, виглядом своїм лякаю довірливих перехожих, а ніж пластичного хірурга, вкупі зі спа-салоном і лоркабінетом, пісяються від нетерпіння мене бачити.

В  ЖЖ однієї пані натрапив на перелік миттєвостей, запропонованих нею, як вже прожиті/ще не прожиті. Перейнявся ідеєю, виношу на розсуд вельмишановної публіки власний варіант:

 

1. Закохатись +
2. Побачити Париж
3. Навчитись грати на муз. інструменті
4. Сходити на „побачення наосліп”+
5. Стрибнути з парашутом
6. Проїхатися на байку +
7. Отримати зарплатню +
8. Проговорити всю ніч +
9. Розлюбити
10. Стрибнути зі скелі +
11. Кинути палити
12. Посадити дерево
13. Стріляти зі зброї +
14. Кохатися з незайманим/незайманою +
15. Завести кота
16. Взяти участь у flashmobi
17. Зустріти світанок на даху +
18. Вивчити іноземну мову +
19. Виграти в лотерею
20. Нажити ворогів
21. Пробачити +
22. Плакати від щастя
23. Зрадити
24. Розчаруватись +
25. Познайомитись з людиною, народженою

з тобою в один день

26. Взяти щось в магазині „на хрестик” +
27. Водити авто
28. Кіряти з жебраком/вар’ятом +
29. Перейти межу +
30. Вміти щось краще за інших +
31. Перехворіти вітрянкою +
32. Взяти участь у фестивалі +
33. Мати таємницю
34. Подарувати щось дороге серцю +
35. Отримати вищу освіту +
36. Мати прізвисько +
37. Здивувати вчинком +
38. Підкорити вершину +
39. Відчути всю повноту життя +

      40. ...

 

Копіюйте і продовжуйте =)

 

Мой результат "Теста Анонимных Алкоголиков" mind! Вы алкоголик на 85% Интересно, где вы деньги на водку берете? С работы вас давно уволили, жена ушла/муж бросил… И как вы попали в Интернет, у вас ведь и компьютера давно нет?! Пройти тест Анонимных Алкоголиков

Отакої!

Я, як Боженька на шостий день творіння, піднявся над ЖЖ, подивився униз, пролітаючи над першим записом і власними ж вподобаннями, і промовив подумки: Це добре! В сенсі іграшку вже собі маю, як казав komrad Пелевін "отстойник души", а користуватись цим самим "отстойником" ще не вмію. Я так думаю, що  Боженька теж не докінця при створенні світу інструкцію вивчив, інакше світ би не затопив в нападі лютої депресії. Тож не будемо повторювати чужих помилок!